Читачі добре знають Інну Ковальчук за її глибокою поезією, яка торкається найпотаємніших струн душі, за елегантними перекладами з болгарської та македонської, за її затишними казками для дітей та захопливими оповідями про Київ. Вона лауреатка численних престижних премій (зокрема ім. Павла Тичини, ім. Василя Мисика, ім. Михайла Коцюбинського, ім. Катерини Мандрик-Куйбіди) та членкиня міжнародних письменницьких спільнот.
Але справжнє мистецтво слова полягає в тому, щоб у найважчі часи вміти дарувати людям світло. Збірка гумору «Сміховишуки» стала саме таким ковтком свіжого повітря і для цивільних читачів, і для наших бійців на фронті. Про те, як народжується доброзичлива усмішка, чому писати гумор часом легко, а часом відповідально, та чого чекати від нової книжки «І сміх, і гріх», ми поспілкувалися в цій щирій і теплій розмові.
Віктор Васильчук. Між коханням і війною: роман для широкого кола читачів – Біла Церква: Час Змін Інформ, 2026. – 248 стор.
Часто (ой, дуже часто!) ловлю себе на думці, що нічого на цьому білосвіті не відбувалося б, якби н існувало почуття любовності у всіх його вимірах. Бо ж таки по-своєму стали невіддільними закоханість особистості у ріднокрай і в родину та інтимність почуттів.
І цей взаємозв’язок (хочемо того чи ні) відображає література розмаїттям виражальних форм. Оскільки на цю тему можна довгенько теоретизувати, висловлюючи різні думки, то волію зупинитися тільки на романтиці. Тим паче, що не треба шукати текст для підтвердження розмірковувань – на робочому столі з’явився роман «Між коханням і війною» Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині.
З автором книжки, про яку піде мова, познайомилася зовсім нещодавно. Під час нашої розмови він багато говорив саме про свій роман. Навіть занадто багато. Зізнаюся, спершу така його впевненість у власному творі викликала в мене певну настороженість. Та коли взялася за читання, зрозуміла, чому Андрію Неруському так хочеться, щоб про написане ним чули, а головне – читали.
«Еґоїст» – це книга, яка запрошує до роздумів кожного, хто бодай раз будував стосунки, кохав, втрачав чи намагався зрозуміти себе й іншу людину. Автор пропонує власне бачення природи людських взаємин. Це бачення подекуди дискусійне, подекуди провокативне, але завжди таке, що спонукає мислити.
Можливо, це лише моє читацьке відчуття, але серед численних філософських роздумів автора я побачила одну особливо важливу думку про те, що здорові стосунки мають сенс лише тоді, коли жінка і чоловік є рівними у своїх правах, свободі вибору та відповідальності. Хіба ж насправді не так?! А ще сподобалося, що саме жінка посідає важливе місце в авторській концепції, де вона не як другорядна героїня чи об’єкт чоловічого кохання, а як повноцінна особистість, яка має право бути почутою, приймати рішення і залишатися собою.
Будь ласка, столик на двох: збірник творів / Міла Сонячна. Київ : Автограф, 2019. 207 с.
Усе було підготовлено до традиційного написання передмови: вірші прочитано, обмірковано, набуто необхідного аналітично-критичного натхнення, увімкнено комп’ютер і вже набрано заголовок — «Передмова»... Чомусь подумки фрази вибудовувалися ваговиті, академічно-стримані, насичені літературознавчою термінологією й сухі та тверді наче прострочені бублики. Водночас якась інтуїція підказувала: ну не можна інтимну лірику увібгати в прокрустове ложе літературного аналізу: порівняння, епітети, гіперболи, асонанси, епіфори, метафори, анафори та інші всілякі
«-фори»... Щось не так. За цією безликою черствістю можна втратити важливе. Не знаю що, але вкрай важливе...
«Краще один раз злетіти соколом у небо,
аніж вічно жити в ярмі».
Руслан Трач
Кожен раз, коли відвідуємо виставки, поринаємо у світ емоцій, відчуваємо красу, тепло навколишнього світу, гордимось талантами кожного митця.
Так можемо сказати і про виставку фотографа, поета, митця, громадського діяча, блогера, захисника України Руслана Трача, яка на початку червня відкрилася в Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
У двох виставкових залах глядачі поринули у світ фотохудожника. Перед нами — широка панорама світлин, книги, альбоми та журнали, у яких надруковано або його роботи, або інтерв’ю з ним; а також військові нагороди і колекція Русланових барток, кожна з яких має свою назву і свою історію.
Пейзажі Р.Трача відтворюють настрій та емоції, вони відкривають для глядачів красу природи, дозволяють відчути подих Карпатських гір, стежками яких він мандрував.
Сьогодні Хрусь і Шумка залишилися вдома самі. Літо наближалося до кінця, тож у дорослих мишок була сила-силенна роботи. Вони збирали останній урожай з полів і садів, старанно наповнювали комірчини, щоб їжі вистачило на всю довгу зиму.
Малі мишенята любили прокидати під солодкий запах маминого сніданку. Це так приємно, коли ще під ковдрою ховається сон, а дрібненького носика вже лоскочуть млинчики і какао, або гречані канапочки з липовим чаєм.
Цього ранку Хрусь, як не чекав, та ні млинчики, ні какао, ні канапочки з маслом під ковдру не зазирнули.
Рано-ранесенько, коли світ іще дрімає в прохолодній тиші, першими прокидаються дрібненькі росинки. До сходу сонця вони вмивають личка кожній квіточці, купають усяку травинку і напувають із мініатюрних кухликів пташок і комашок.
У тюльпановій чашечці мешкала з подружками невгамовна росинка на ім’я Руся. Понад усе на світі крихітка любила танцювати. Від ранку до вечора, миючи квіткові чашечки, вона спостерігала за бабками та метеликами, за бджілками та кониками і переймала кожний рух, кожне па, щоразу вигадуючи новий танок.
– Дорогенька, та тобі потрібно до Снігової Школи Танцю! – спостерігаючи за краплинкою, мовила якось бджілонька Кася. – Ти кружляєш, немов сніжинка!
Неподалік темного густого лісу в затишній нірці мешкали Мама Мишка, Тато Миш і їхні двоє мишенят – Хрусь і Шумка. Надходив Новий рік, і малі бешкетники з нетерпінням чекали на смачні подарунки. А ще вони понад усе мріяли побачити святого Миколая і подякувати старенькому за минулорічні іграшки та смаколики. Увечері мишенята, як завше, випили теплого молока, цьомнули неньку в щічки й подріботіли у свої крихітні ліжечка. Шумка невдовзі солодко засопіла, а допитливий Хрусь ніяк не міг заснути. Він прислухався до кожного шереху і нюшив святкові аромати. Мишеня із заплющеними очима могло знайти святковий тортик або улюблене безе, або ж запашну печеню чи шматочки сала та сиру. Хрусь спробував затулити носика лапкою, але настирливі аромати пробиралися під ковдру і солодко лоскотали дрібнесеньку кирпочку. Зрештою Хрусь підвівся з ліжечка. Він вибрався на підвіконня і заворожено рахував сніжинки, які кружляли й танцювали у святковому таночку. Аж раптом – що це?! Неподалік свого будиночка Хрусь побачив великі глибокі сліди.
Колись давно всі птахи світу мешкали в райському саду. Веселим щебетанням вони славили Бога, красою і добром наповнювали небо. І ось одного дня вирішив Господь відправити птахів на землю, аби навчили вони людей молитися, славити життя й радіти кожному світанку.
Покликав Небесний Отець пернатих і запитав, про які таланти кожен мріє, який дарунок хоче понести до людей.
– Мрію жити там, де завжди сонячно і тепло, – застрибав на гілочці барвистий папуга. – Де багато солодких фруктів, де білі піски і прозорі води! Подаруй мені, Боже, шматочок раю на землі!
21 травня 2026 року Косівщина радо зустрічала відому письменницю, літературознавицю, нашу землячку Іванну Стеф’юк, яка проводить презентаційне турне своїх видань в містах від півдня до заходу України — Одесі, Львові, Кам’янці-Подільському, Івано-Франківську, Снятині, Коломиї, Чернівцях, а сьогодні тут — на Косівщині з новими книгами «Жива традиція» та «Данцовня».
У затишному залі Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини зібралися поціновувачі її творчості, всі, кому близьке українське слово, історія й духовна спадщина нашого народу — письменники, члени Клубу інтелігенції та РО «Просвіта», музейники, наукові працівники Національного природного парку «Гуцульщина», працівники Косівської ЦМБ, молодь.
На презентації були присутні також Роман Печижак — начальник відділу культури та туризму Косівської територіальної громади, Аделя Григорук — літературознавиця, членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ, Заслужений працівник освіти України.
У Національний музей літератури України відбувся ювілейний літературний вечір українського письменника, поета й військовослужбовця Сергія Пантюка. Подія зібрала колег, друзів, побратимів та шанувальників творчості автора, які прийшли привітати ювіляра теплими словами, спогадами та щирими обіймами.
Учений секретар Оксана Твердохліб також вручила ювіляру від музейників символічний подарунок - традиційний український рушник.
Під час зустрічі говорили не лише про поезію Пантюка, якого часто називають «володарем вогню», а й про його творчі пошуки, самоозначення, діалог із попередніми поколіннями митців, зокрема із шістдесятниками. Учасники вечора розмірковували про стихії, що формують світогляд поета, його мрії та місце у сучасній українській літературі.