Еліта: Жінка-УКРАЇНКА

Біла голубка

Жила собі пташка - голубонька біла,
Що прагнула волі і сонця тепла.
Хотіла в польоті розправити крила,
Та чорна дозволить цього не могла.

Бездушна й жорстока, та чорная птиця
Пускать не хотіла у вільний політ,
Ловила голубку за білії крильця –
Неволить хотіла багато вже літ.

Та біла голубка весь час опиралась
І вільно хотіла в майбутнє летіть.
А чорна та птаха все не відступала,
Хотіла минуле з давен повернуть.

Так бувало не раз
і так буде, я знаю напевне:
Ти від щастя засвітишся,
потім сльоза забринить...
Моя сонячна Жінко,
Царівно моя, Королево,
Наче вічність надійна,
бентежна, як трепетна мить.

Приспів:

Не соромся сльози,
не соромся, кохана, любові,
Та сльоза – як пароль,
мов роса, що із серця сплива,
Рятувальне неначе у морі
життєвому коло,
Символічна перлина душі
і ознака жива.

Синьор Антоніо вранці подав мені в ліжко каву. Поставивши горнятко на тумбочку, ще раз ніжно обняв мене й сів навпроти, милуючись тим, як я смакую духмяним напоєм. Коли мені залишалося зробити останній із ковточків, подивився на мене так виразно, що годі було не зрозуміти: пора сідати за чергового листа.

Народжений в громах

Народжений в громах і блискавицях,
В стрімких потоках літнього дощу,
Вогонь поповз по висохлих гіллицях
Старого дуба, що стояв віки.
Дощ не вщухав, не вщухла і пожежа,
Могутній дуб з натуги стугонів.
Гілки тріщали, як здобута вежа,
Що ворог захопив та не скорив.
Той дуб зчорнів, як одинокий велет,
Як гордий лев, самотній і сумний.
Він згадував своїх листочків шелест.
І вірити в кінець все ж не хотів.

Сон