Еліта: Жінка-УКРАЇНКА

Вересневі читання біля місця останнього спочинку Василя Стуса – це вже давня, але щороку все живіша й необхідніша традиція. Цьогорічна зустріч виявилася особливою за чисельністю учасників та дивовижною єдністю: сонячне світло, оберемки соняхів біля хреста і вірші, які лунали не як архівна класика, а як жива, гостра й гранично актуальна розмова з сьогоденням.

Пам'ять як точка опори

Модератором читань вже традиційно виступив письменник та військовослужбовець Сергій Пантюк. Він наголосив, що регулярне повернення до Стусового слова – це не просто формальний ритуал вшанування, а запорука нашої внутрішньої стійкості:

«Неперервність цієї традиції читання Стусових текстів є важливою, адже йдеться не лише про пам'ять, а й про те, що нас тримає. Поет живий, допоки звучать його вірші, допоки до нього приходять і допоки він цікавий різним людям».

Нова сторінка стусознавства

Знаковою подією читань стала презентація першого тому повного зібрання творів Василя Стуса від видавництва «Смолоскип». Літературознавець, критик, письменник Ростислав Семків, презентуючи видання, зауважив, що постать Стуса не варто зводити лише до монументального бронзового пам'ятника:

«Василь Семенович важливий для сучасності і як безкомпромісний символ боротьби, і як неперевершений, глибокий поет, чия спадщина ще потребує переосмислення».

Співзвучність боротьби

Політичний та культурний вимір спадщини Стуса у своєму виступі окреслив Станіслав Федорчук. Він розповів про тривалу й важку боротьбу за надання Донецькому національному університету імені Василя Стуса:

«Ті, хто свого часу "нагинали" студентів і чинили опір, згодом очікувано виявилися колаборантами. Але те, що релокований до Вінниці университет сьогодні гордо носить ім'я Стуса, доводить головне: українську ідею та ідентичність зламати неможливо».

Присутні також згадали події листопада 1989 року – перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. Учасники зустрічі підкреслили, що той день став не лише поверненням дисидентів додому, а й потужним імпульсом до відродження української державності.

Голоси, що творять єдність

Цьогорічні читання об'єднали дуже різних людей – поетів, літературознавців, громадських діячів та українських захисників, чий фронтовий досвід додає кожному мовленому слову особливої ваги.

Своїми роздумами, поезією та Стусовими рядками ділилися Тетяна Шептицька, Тетяна Череп-Пероганич, Анастасія Коротка, Юлія Соколюк, Оксана Диба, військовослужбовець Ігор Двигало, Марія Гірявець із сином та інші присутні.

Особливої суворої краси та метафоричного виміру заходу надали музичні виступи. Спів актора й військовослужбовця Дмитра Лінартовича, а також Василя Лютого – воїна та кобзаря, які пройшли крізь пекло боїв і вигартували свої пісні на передовій, – сповнили простір цвинтаря особливою енергією. Це був не просто спів, а голос українського воїнства, у якому гармонійно переплелися класична кобзарська традиція, туга за полеглими та непохитна воля до перемоги.

Багатогранність Стусового всесвіту

Вірші Василя Стуса лунали найрізноманітніші – складні й дещо хуліганські, філософські, парадоксальні, еротичні, трагічні. Адже поет для кожного з читачів залишається своїм: для когось – непохитним Воїном, для когось – ніжним Ліриком, для когось – мудрим Філософом.

Коли стихли останні акорди й промови, а мистці повільно розходилися алеями Байкового, біля хреста залишилися соняхи. Вони тримали на собі останнє тепле проміння вересневого сонця так само, як Стусове слово тримає нас у найтемніші часи. Поки звучать його вірші над київськими пагорбами, поки до нього приходять діти й воїни, які зі зброєю в руках продовжують його справу, поки його рядки співаються біля хреста – Василь Стус не просто пам'ятник. Він серед нас. Він живе у кожному відважному серці, у кожному слові, мовленому рідною мовою, і в кожному українському світанку, за який триває боротьба.

Людмила Танич