Еліта: Жінка-УКРАЇНКА

Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.

Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися —  такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.

Германов

Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…

- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.

- Гм. Чому?

- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.

- Я бачив…

За своє щастя вдячна я тобі

За своє щастя вдячна я тобі,
Лише з тобою радісно і тихо.
З тих пір багато витікло води,
Коли до щастя підштовхнуло лихо.

І ти прийшов, щоб знять розчарування
З моїх очей і серця назавжди.
Я дякую тобі, моє кохання,
З тобою не злякаюся біди.

Я дякую за мужні твої плечі,
За посмішку, що завжди на вустах,
Тобою я пишаюся, до речі,
Мій ніжний сизокрилий птах.

І справжню жінку я в собі знаходжу,
І дякую за це лише тобі,
Я долі іншої бажать не можу,
Нема її, хоч Світ весь обійди.

* * *

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...